Деякі окремі позиції до мене обладнувалися в посадках, де земля нічия. Я тими силами, які мав, облаштовував позиції артилерії і підрозділів ППО.

Позиції, які займав 137-ий батальйон безпосередньо на межі з Кримом, були обладнані, і ми їх удосконалювали постійно.
А вже оборонні позиції в глибину були практично тільки на папері.
– Чому все ж так сталося, що не були підірвані мости? Там же їх до десятка, якщо не помиляюся, окрім самого Чонгару.
– Всі мости і дамби знаходяться на півострові Чонгар, на Мелітопольському напрямку.
На іншому напрямку – на Каланчацькому, на Херсонському, скажемо так, там мостів немає.
Там два сухопутних перешийки: один на Чаплинку йде, один – на Каланчак. Чому мости не підірвалися?
Ми знаємо з інтерв’ю військовослужбовця 137-го батальйону Івана Сестриватовського, що спроби підірвати були.
Але ж треба розуміти, що ворог розуміє важливість цих і мостів, і переправ, він також вживав заходи.
Зі свого досвіду можу сказати, що мости треба підривати не тоді, коли ворог стоїть прямо перед ними, а ще до того, як він підійшов, коли він ще не має вогневого впливу на мости.
Тоді можна сподіватися, що завдання буде виконане на 100%. А коли ворог уже знаходиться перед мостом, він впливає і вогнем, і диверсійними групами і на сам міст, і на засоби підриву, і на тих людей, які повинні підірвати.
У Генічеську, на Арабатській стрілці, міст підірвали. Не повністю, але підірвали. Там матросу 137-го батальйону Віталію Скакуну довелося виконувати завдання ціною свого життя.
– Чому він не встиг відійти з мосту?
– Наскільки я знаю, ворог уже впливав вогнем, намагався не допустити підриву мосту. Матрос загинув уже через вогонь противника, бо той обстрілював, і все разом підірвалося.
– Чи знімали перед повномасштабною війною якісь мінні загородження ? Чи щось розміновували в умовах якихось мирних домовленостей?
– Щодо мирних домовленостей мені важко сказати. На межі з Автономною Республікою Крим все як у 2014 році обладнали, так воно й утримувалося.
Але були ще заміновані мости вглибині, на Північно-Кримському та Каховському магістральному каналах.
Вони були заміновані в 2014 році, тоді там було набагато більше військ. І за рахунок цього угруповання ці мінування утримувалися.
Тому що не можна залишити просто замінований міст на мирній території без нагляду.
З часом кількість військ зменшувалася, уже з 2015 року, тому що потрібні були війська в зону АТО, а потім ООС.
І частина об’єктів була розмінована, тому що не було кому їх утримувати. Усі боєприпаси з них знаходилися на складі в Чаплинці.
І коли почалась велика війна, я дав команду в терміновому порядку отримувати боєприпаси та підривати ці мости через канали.
Деякі мости встигли підірвати, на деякі противник уже вийшов.
– Коли приблизно ці мости в глибині були розміновані?
– Мені це не відомо. Коли я перший раз заступав на посаду, в 2018 році, то вже боєприпаси знаходилися на складі.
– Усі інші мости – той же Чонгар, Генічеськ – там мінні загородження не знімалися?
– Ні. На самій межі як були в 2014 році обладнані загородження і мінні поля, все так і залишалося. – Якби якісь загородження були зняті, відповідальні за це були б військові? Чи могла це робити цивільна влада?
– Безумовно, військові. Цивільна влада не мала доступу до загороджень, до мінних полів. Але я, наприклад, не міг сам прийняти ніякого рішення щодо зменшення розмінування.
Це не в моїх повноваженнях. І, відповідно, я цього не робив.
– Чи ми знаємо, яка ситуація була з мінними полями? Чи там росіяни підривалися? Бо теж існує наратив, що нібито ворогу там хтось допомагав, коригував, і вони ці мінні поля обходили.
– Мінні поля на мирній території, де мешкають мирні люди – як, ви думаєте, вони утримуються?
Вони були позначені на місцевості, щоб ніхто випадково туди не зайшов. Вони були позначені й спеціальною стрічкою, і покажчиками на місцевості.
Відповідно, про ці мінні поля знали всі місцеві мешканці. Я впевнений, що про них знав і противник.
Наступне. Самі асфальтовані дороги – вони ж не були заміновані. Тому що по них здійснювався постійно перетин межі з Республікою Крим, по них рухалися люди, вантажі.
Вони не були заміновані. Вони були підготовлені, на них була вибухова речовина, вона лежала в Чаплинці. Були сплановані мінування.
Але воно не відбулося, тому що не було отримано команди на додаткове мінування.
– А хто мав дати таку команду?
– Я повинен був її отримати від свого керівництва.
– Ви кажете, що ви побачили, як артилерія працює по мінних полях. Тобто вони свідомо розміновували і спрощували собі шлях?
– Я впевнений в цьому. Я з 2014 року знаходжуся на фронті. Вони так робили не один раз.
Я впевнений, що і того разу вони саме це і робили.
«На Дніпрі треба було ще до війни зробити стратегічний рубіж оборони»
– Коли ви побачили, що треба вже давати команду на відхід наших військ? Коли ви побачили, що ані 59-а бригада, ані 137-й батальйон просто фізично не можуть витримати наступ тієї кількості ворога, яка йде на них?
– По 137-му батальйону це все було обговорено завчасно і сплановано під час тренувань, які ми з ними проводили щомісячно. Їхнє завдання було доповісти про те, що ворог почав наступ, підірвати відповідні об’єкти та відійти у визначений район зосередження.
Вони діяли практично без команди, вони були до цього підготовлені. Команди передавалися, але була проблема: радіозв’язок, який у нас ліг одразу.
– Радіоелектронна боротьба противника працювала добре?
– Не можу сказати. Може, дійсно якісь диверсійні групи були, які вивели з ладу ретранслятори, можливо, і РЕБ працювала.
Але радіозв’язку не було, він був подавлений. Завдяки тільки мобільному зв’язку, який працював, WhatsApp, вдавалося отримувати інформацію і передавати команди.
Я вже зрозумів, що війна почалася, коли побачив масований ракетний удар по наших підрозділах. Але ще була ймовірність, що противник не зразу почне сухопутну фазу, а спочатку день або два буде завдавати масованих авіаційно-ракетних ударів.
Є такий спосіб проведення операцій. Але буквально одразу я отримав доповідь від командира 137-го батальйону, що противник почав рух механізованими колонами в нашу сторону через межу.
Відповідно, я подав команду їм діяти згідно з планом на відхід. А хто не отримав команду, ті діяли самостійно. Це було сплановано й обговорено завчасно.
– А з 59-ою бригадою?
– 59-а бригада, на жаль, так і не змогла вийти на свої оборонні рубежі, не встигла, не вистачало часу. Вони війну зустріли фактично в межах 241-го полігону в Олешках.
Коли я зрозумів, що вони не встигнуть вийти на рубежі, бо противник уже активно просувається, я дав команду переходити до оборони там, де вони знаходяться.
Частково це було виконано, але під впливом противника бригада почала відходити вже на правий берег.
– Яка кількість росіян тоді наступала на південь?
– Орієнтовно 25 батальйонно-тактичних груп.
– Це скільки людей?
– Це до 20 тисяч особового складу. Але так не зовсім правильно рахувати, тому що ми не враховуємо систему управління і більш масивні об’єднання, які мають і артилерію, і засоби ППО, і підрозділи розвідки, й інженерні, РЕБ.
Це треба також враховувати. Проти нас діяв 22-ий армійський корпус у повному складі, не менше дивізії 58-ої армії північно-кавказької, найбільш підготовленої, і десь до половини 7-ої десантно-штурмової дивізії.
Це дуже багато. Це і артилерія, і всі ці засоби, які є в їхньому складі. Плюс повітряний компонент десь до 140 літаків, 60 вертольотів і корабельний склад їхнього Чорноморського флоту.
– У скільки разів технікою, артилерією росіяни переважали наше угруповання?
– Точно не порахувати. Можу сказати, що це була повна перевага і в особовому складі й техніці.
– Судячи з ваших цифр, це щонайменше в 20-25 разів.
– Так, і в артилерії, і в літаках, і вертольотах.
– Як швидко вибили наше ППО?
– Я не знаю, як швидко, але в перший день ППО взагалі ніяк себе не проявило. Противник мав повну перевагу в повітрі, і нічого йому не заважало.
– Йдемо далі. 59-а бригада починає виходити на правий берег. Що мало статись з Антонівським і Новокаховським мостами? Вони мали бути підірвані чи ні?
– Річка Дніпро має стратегічне значення. Там мав би бути стратегічний рубіж оборони, і за нього мало би відповідати вже якесь інше військове утворення.
Тому що сподіватися, що наше угруповання військ тими силами, що були, зможе втримати противника в Херсонській області, а потім ще відповідати за те, щоб він не переправився на інший берег Дніпра – це, м’яко кажучи, неправильно.
Взагалі треба було б, не розраховуючи на наше невелике угруповання, створити там якийсь стратегічний рубіж оборони, хоча б очагово в районі Антонівського мосту і в районі Новокаховської дамби.
Це треба було зробити завчасно, перед війною. Чому цього не було зроблено?
Мені важко сказати. Згідно зі стабілізаційною операцією, я відповідав за ту сторону, тому що там ще Херсонська область.
Але противник почав війну. А за оборонною операцією, то вже була не моя територія.
Моя територія проходила саме по лівому берегу Дніпра. Я не мав сил і засобів, потрібних навіть для стабілізаційної операції, не те що оборони.
– А правий берег – чия це мала бути територія?
– Мені не відомо, це стратегічні плани. Я не міг ніяк вплинути на процес замінування мостів у Херсоні, тому що в мене не було навіть матеріалу для того, щоб їх замінувати. І ще ж треба техніка, час і люди, які би здійснювали замінування.
– Тобто мости через Дніпро не були заміновані?
– Ні, мости через Дніпро не були заміновані.
– Ми приблизно розуміємо, що було два напрямки наступу: на Херсон і на Мелітополь. Херсонський мала обороняти 59-а бригада, вона прийняла бій на Антонівському мосту.
А як було з напрямком на Мелітополь? Туди, я так розумію, відходив 137-ий батальйон – їм хтось підійшов на підкріплення, чи вони там залишилися самі?
– На Мелітопольський напрямок не була призначена окрема бригада. Мені довелося забрати в 59-ої один батальйон і призначити туди для ведення оборони.
Це був дев’ятий мотопіхотний батальйон. Найкращий на той час у бригаді – я тому його і вибрав, бо там і командир був досвідчений (на жаль, він загинув потім під Запоріжжям), і сам батальйон був більш підготовлений.
Але він також не встиг дійти туди вчасно і зайняти оборону. Фактично він вийшов туди і потрапив в оточення.
І потім ми виводили їх разом із військовослужбовцями 137-го батальйону на Василівку (Запорізька область – УП). Під час оборони Василівки вони ще раз потрапили в оточення, і ще раз з нього виходили.
– З інших угруповань вам нікого не дали на підкріплення на Мелітополь?
– Вже в кінці дня 24 лютого нам довелося переміщати штаб, спочатку в Велику Лепетиху (селище в районі Нової Каховки – УП), як було сплановано.
Але потім я зрозумів, що ми теж опинимося в оточенні, оскільки вже була інформація, що на Антонівський міст висаджений десант і він знаходиться під контролем противника.
Я на ходу змінив план. Ми вийшли на Василівку, в напрямку Мелітополя. І далі ми діяли вже на Запорізькому напрямку.
На кінець 24-го нам дали додаткові сили. Це був полк Національної гвардії, патрульна охорона громадського порядку, і 110-та бригада ТрО. Ми спробували закріпитися.
Мелітополь на той час був ніким не зайнятий, війська противника підійшли на околиці міста і знаходилися там.
Нам вдалося завдати вогневого ураження по колонах, тоді дуже добре спрацювали наші РСЗО «Ураган» і накрили колонну противника. У ніч зробили з Василівки марш, зайшли в Мелітополь.
Але, на жаль, тих сил, що у нас були, виявилося недостатньо: два неповні батальйони Національної гвардії. 110-а бригада не заходила в Мелітополь, тому що у них навіть техніки не було.
На жаль, нам не вдалося утримати Мелітополь. Влада Мелітополя, як то кажуть, лежала на землі, і її міг підняти хто завгодно, там не був організований ні спротив, ні оборона.
Ворог зайшов у Мелітополь, і підрозділам Національної гвардії довелось залишити місто. Потім ми вже організували оборону по рубежу Василівка – Токмак, але його тими силами також не вдалося втримати. І потім відійшли ще далі, де уже закріпилися – у Кам’янському, здається (село трохи вище по Дніпру від Василівки – УП).
«Сил не вистачало. Ми ж починали війну в штаті мирного часу»
– Давайте підсумуємо. Існує дуже розповсюджена точка зору, що Україна чекала наступ на Донбасі. Судячи з тих речей, про які ви розповідаєте, ми дійсно не чекали агресії на півдні?
– Та ні, я би так не казав. Ми очікували, тому що на всіх командно-штабних навчаннях, і воєнних іграх ми розглядали наступ противника з півдня.
І, фактично, він так і діяв, як ми і передбачали: перше його завдання – це захват мостів, переправ через Дніпро, а друге завдання – це Мелітополь і на Маріуполь, щоб створити сухопутний коридор.
Як ми передбачали, так він і діяв.
– Якщо передбачали, тоді чому, на вашу думку, не було достатнім чином сформовано угруповання? Чому була нестача особового складу?
– На мій погляд, нам не вистачало сил і засобів. Ми ж починали велику війну в складі мирного часу, в мирному штаті.
Тобто не було створено додаткових військових формувань. Що було, тим ми і розпоряджалися.
Давайте порахуємо: 12 бригад тоді перебували в зоні ООС, по 5 в кожному тактичному угрупованні, плюс резерви. А ще треба було Київ прикрити, Харківщину, Чернігівщину.
На це треба було багато сил. Вже на південь скільки було, командування й виділило.
– Тобто, на ваш погляд, головним чи єдиним виходом із ситуації могло бути що? Завчасна мобілізація?
– Я не знаю, чи єдиним, не лише мобілізація. Можна було б організувати якісь навчання із силами ТрО, зібрати їх в неплановому порядку під виглядом якихось навчань, вивезти в прикордонні райони, наприклад.
А мобілізація – безумовно. Введення воєнного стану й оголошення мобілізації – це такий захід, який здійснюється завжди.
– Зараз ми вже знаємо, що оборону півдня обговорюють не лише в соцмережах, але є і кримінальна справа. Зокрема щодо непідриву мостів.
Коли і від кого ви вперше почули, що можуть бути претензії до того, як була організована оборона Півдня?
– Я не буду коментувати чутки. Але мені відомо, що є кримінальна справа. До мене приїжджав слідчий, в район ведення бойових дій, опитував мене, поки що – в якості свідка.
– Вам ваше командування говорило, що, можливо, треба якісь перевірки провести? Можливо, оборону організували неправильно?
– Я вважаю, що треба проводити перевірку й аналіз всіх дій. Не тільки півдня й тих, які були на початку – а й тих, які зараз відбуваються.
Суспільство і час дасть оцінку кожному, я в цьому впевнений. Визначиться, хто був правий, хто не правий, хто міг, хто не міг, хто повинен був щось робити, але не зробив.
Соня Лукашова, Євген Будерацький – УП.