– Скільки українських військ було зосереджено на вашому напрямку станом на 24 лютого?
– Угруповання «Південь» було засноване на ротаційній основі. Тобто одні люди приходили, потім вони замінювались іншими людьми.
Якщо брати загальну чисельність бойових загальновійськових підрозділів, на момент вторгнення було десь 1,5 тисячі осіб.
Зокрема, у 59-ій бригаді особовий склад приблизно нараховував 1300 людей. Чому так мало? Бо бригада перед цим вийшла із зони ООС, десь у грудні, і знаходилася на відновленні боєздатності.
Процес відновлення ще не завершився, коли їх призначили у склад нашого угруповання.
Вони були переміщені на Олешківські піски на полігон. Укомплектованість цієї бригади була десь до 60%.
Артилерія мала неповний склад, бо два дивізіони знаходилися на навчанні у «Дівичках» (полігон на Київщині – УП), група інженерного забезпечення – це сапери – також знаходилась на навчанні в Кам’янець-Подільському.
Плюс ще було десь 250 осіб у 137-му батальйоні морської піхоти, який був укомплектований теж на 50%.
І з цих 250 людей частина – строковики, які вели стабілізаційні дії на межі з Кримом. Що таке стабілізаційні дії?
Вони були розтягнуті десь на ділянці до 200 кілометрів спостережними постами вздовж усієї межі та спостерігали за діями противника, щоб не було якогось незаконного перетину.
І тільки невелика частина з них – це десь один взвод (15-45 осіб – УП) – знаходилась в опорному пункті безпосередньо перед мостом Чонгар.
Десь ще до взводу було біля КПВВ «Каланчак», там теж був опорний пункт.
І ще один взводний опорний пункт біля села Каїри – це Чаплинський КПВВ, навпроти заводу «Титан». Фактично три опорні пункти – от хто зустрічав у перший день ворога.
– Чому на півдні була така невелика кількість військових? Хіба ці півтори тисячі людей здавались достатньою кількістю на вашому напрямку?
– Безумовно, цього було недостатньо навіть для ведення стабілізаційної операції.
Під час загострення передбачалося мати до двох бригад: одна на Херсонському напрямку повинна була виконувати завдання, вести стабілізаційні дії, одна – на Мелітопольському.
І один батальйон, який як передовий підрозділ стояв безпосередньо на межі. Але я навіть цих сил не мав, мав тільки одну бригаду.
– На Мелітопольському не було жодної бригади?
– На Мелітопольському напрямку взагалі не було сил. Я туди відправив свій резерв, танкову роту, щоб хоч якось його прикрити.
– Уже під час вторгнення чи до?
– Чи піднімалося питання збільшення угруповання?
– Безумовно, піднімалося. – Чому цього не відбувалось?
– Скоріш за все, було недостатньо сил і засобів. Противник зосередив свої війська на великій ділянці від Білорусі до Криму.
Сил не вистачало, треба було і в зоні ООС тримати війська, і Київ прикрити, і Північ прикрити, Слобожанщину, Харківський напрямок.
Я вважаю, що саме через це не вистачало сил.
– Як високо доповідали про те, що, можливо, на півдні не вистачає сил?
– Я доповідав, як у нас встановлено, на командувача Об’єднаних сил (Сергія Наєва – УП).
– Чи відомо вам, чи доповідали про це президенту?
– Мені не відомо.
– Ви отримали ці півтори тисячі осіб у підпорядкування на ділянку в 200 кілометрів. Скільки мало бути по штатному розпису? Наскільки був недобір?
– Це було угруповання на ведення стабілізаційних дій. Якби противник діяв диверсійними групами, незаконними формуваннями, якби ситуація розвивалася, як на сході в 2014-му році, тоді нам призначались дві бригади.
Але ще був окремий план на оборону. Там передбачалося 4 бригади: дві механізовані або загальновійськові та дві бригади ТрО.
Розумієте: 4 бригади в плані і одна бригада в реальності. Безумовно, цього недостатньо.
– Коли ви зрозуміли, що допомоги від ТрО, скоріше за все, не варто очікувати, тому що їх просто мало і вони мають великі проблеми з забезпеченням?
– Я на ТрО взагалі не розраховував, бо нам їх так і не надали. Це мали бути 2 бригади: Херсонська і Запорізька.
Вони на початок війни навіть не були зібрані. Бригади то існували, вони були сформовані, але так і не поступило команди на їхній збір, передачу нам і застосування.
Запорізьку 110-ту бригаду ТрО я отримав у своє підпорядкування вже в кінці доби 24-го лютого.
– А Херсонська бригада?
– Херсонська так і не поступила в моє розпорядження. Наскільки я знаю, вона на той момент так і не була зібрана.
«Я впевнений, що росіяни артилерією розмінували мінні поля»
– Давайте детальніше поговоримо про 24 лютого. Як ви дізналися, що росіяни почали війну?
– Перший день війни я зустрів на своєму командному пункті, знаходячись перед монітором, на якому був виведений «Віраж-планшет». Це така програма, яка відслідковує польоти всіх літальних засобів навколо.
Ми були там з начальником ППО, оперативним черговим. Спочатку, десь о 4-5 годині ранку, спостерігали масований зліт літаків у Криму. Ми їх рахували і десь на 30-му літаку збились.
Вони спочатку кружляли над територією Криму, мабуть, будували там бойовий порядок. Ще була надія, що вони політають і сядуть знову на свої аеродроми, бо це не вперше було.
Але вони розлетілися над Азовським і Чорним морями, почали масований пуск ракет.
Перше – це був ракетний удар по майже всіх місцях дислокації наших підрозділів, по пунктах управління, по стартових позиціях і пунктах управління засобів ППО, по аеродрому в Мелітополі.
Майже по всіх об’єктах, які розташовувалися в Херсонській, Запорізькій області. Після того надійшли доповіді від командира 137-го батальйону, полковника Римаренка, що противник почав вогневий наліт, обстріл артилерією наших передових позицій на Каланчацькому й Чонгарському КПВВ.
З цього все почалося. Але там був такий нюанс.
Ми десь 23 числа отримали інформацію, що ворог може провести провокаційні дії: сам обстріляє завод «Титан», потім нас звинуватить у цьому і це буде казус беллі для того, щоб почати на нашому напрямку якісь дії.
І перша була доповідь командира 137-го батальйону – це я добре запам’ятав – що противник обстрілює не самі позиції, а веде вогонь перед нашим опорним пунктом навпроти «Титану».
Я спочатку подумав, що саме це і відбувається, що це провокація, і вони обстрілюють завод.
Це було вночі, і особовий склад просто не зорієнтувався. Потім, проаналізувавши всі дії, я вже зрозумів, що вони таким чином реактивною артилерією розміновували наші мінні поля перед взводними опорними пунктами.
А другий вогневий наліт уже був саме по наших позиціях.
– Наскільки я розумію, 59-та бригада 23 лютого отримала наказ висуватися на свої оборонні рубежі. Це було пов’язано з можливими провокаціями?
Чи ви чекали таки повномасштабного наступу саме 24 лютого?
– Ми завжди готуємося до війни. 23 лютого я отримав від свого керівництва наказ вийти бригадою і зайняти оборонні рубежі.
До того вона знаходилася в готовності на полігоні під Олешками. Вона готувалася до оборони, отримувала боєприпаси, ставилися завдання.
Лише 23 числа я отримав і дав їм наказ вийти і зайняти оборону. Але, на жаль, вони не встигли цього зробити.
– Підготовлених позицій на тих рубіжах, куди вони мали йти, не було?
– Не було. Це питання також досить складне, тому що Луганська і Донецька область мали відповідний статус, там обладнювались оборонні рубежі.
Там працювали не тільки силами військових – у кожної області була закріплена якась ділянка, де вони обладнували другий, третій рубіж.
Але Херсонська область з 2014 року не мала ніякого особливого статусу. Ці оборонні рубежі треба було обладнувати на чиїйсь землі, тобто її треба було відчужувати. Такого рішення не було прийнято. Тому тут були такі складнощі.
Читати першу частину — повернутися на початок
Читати третю частину — перейти в кінець